Заклад «Новий Смачний Проєкт» на Воздвиженці припинив роботу після початку карантину. Власники ухвалили рішення назавжди закрити заклад на вулиці Кожум’яцькій, оголосили про це команді та вивезли майно із приміщення. Заклад, що поєднував формати кафе, кав’ярні та ресторану може повернутися після карантину в цьому ж форматі, але вже на іншій локації. Blackfield Coffee запитав у співзасновника закладу Андрія Чуковського, як це – закрити заклад через карантин.
Коли 16 березня оголосили про карантин, ми з партнером [Юрієм Хаценком] одразу вирішили призупинити роботу закладу. Я був у Китаї, і знаю, як ця країна здатна мобілізуватися. Якщо у них на подолання коронавірусу пішло стільки часу, то в Україні цього точно не буде.
Про рішення припинити роботу ми жодного разу не пошкодували. Мотивація була така: я не хочу бути причиною смерті іншої людини, хай це було б і опосередковано. На той момент заклади не могли забезпечувати в умовах карантину нормальну роботу. Якщо ж заклад не може приймати гостей за столиками, то це не заклад, а просто точка реалізації. Мені це ніколи не було цікаво, як і моєму партнеру. Ми розуміли, що карантин не триватиме два тижні, як нас годували обіцянками в уряді. Та очікували, що це принаймні буде місяць-півтора.
Як це – повідомляти команді закладу про закриття? Комунікація з персоналом була дуже складною. Спочатку я повідомив усіх у внутрішньому чаті, що заклад більше не існує. Це було просто і сухо. Тоді обдзвонив кожного члена команди, пояснив ситуацію. Сказав, що не хотів би втратити жодного члена колективу. Але зараз рекомендація проста: якщо можеш знайти собі роботу – знайди. Ми нічого не заробляємо, тому платити поки не можемо.
У нас у команді було дев’ятеро людей. Скажу відверто: у нас є кілька людей, яким ще не до кіцня виплачена заробітна платня. Не знаю, як ми знайдемо ці гроші. Але ми це зробимо, бо люди виконали роботу і зробили це краще за будь-кого. Водночас намагаємося задіяти команду під час карантину в інших справах: у мого партнера є молочна ферма неподалік від Києва, частину команди ми задіємо там. Зокрема, на виробництві сирів.
Комунікація з орендодавцем також була складною, вона постійно затягувалася. На початку квітня ми дізналися, що березень нам порахували у повному обсязі, а квітень запропонував відпрацювати за половину вартості. Навіть якби ми вирішили працювати, ми не змогли б це зробити, тому що люди пішли на карантин. Для мене ця позиція орендодавця була незрозумілою. Та не дуже хотілося вдаватися до судових позовів, тому що вже вистачало іншої роботи.
Уже тоді ми ухвалили рішення про відмову від приміщення. Не було сенсу витрачати гроші на те, що не працює. Я не прибічник таких рішень, але розумів, що у нас немає запасів утримувати заклад, який не працює. До того ж мені вже зрозуміло, що найближчим часом наслідки карантин подолати буде важко. Це історія, яка триватиме щонайменше до наступного року.
Перше, що ми зробили – почали готувати приміщення до виїзду. Потрібно було відокремити майно від приміщення. Спробували максимально використати залишки продуктів, тому в останній день роботи робили знижки та пригощали гостей.
«Новий Смачний Проєкт» обов’язково повернеться – з цією ж назвою і форматом. Просто в іншому приміщенні. Як сказав наш шеф-кухар: «Асґард – не місце, Асґард – це люди». «Новий Смачний Проєкт» – це не адреса. Це люди, які вболівають за те саме, що й і я. Ми вже маємо досвід зі зміною локацій [із Whitebeard Blackbird], але незмінним залишається підхід до справи. Вірю в те, що наш підхід переможе бізнес.
На відміну від Whitebeard Blackbird, у «Новому Смачному Проєкті» ми зробили ставку на їжу. Я вважаю, що ця ставка себе виправдала. Наш досвід із кавою, перенесений на кухню, покликаний розширити смакову палітру – це дуже важливо. За певний час ми перетворилися на ресторан, у якому не втратили в каві. Водночас люди продовжили приходити до нас, як у кав’ярню. Атмосферно – кав’ярня. Формально – кафе. А насправді – ресторан. Причому доступний заклад. Вважаю, що це крута ідея, і її треба продовжувати. Якби ми не вірили в цю ідею, ми б не ставили за мету відновити заклад. Я вже не настільки юний, щоб не хотіти подавати приклад.
У мене є окрема історія з імпортом китайської кави, співпрацюємо з імпортером Sunrise Coffee. Китайська кава дуже крута, але в цьому сезоні навряд чи візьмемо щось з Китаю. Це складно і на рівні документів, і просто на рівні того, щоб продавати каву з Китаю.
За останні кілька тижнів у мене з’явилося багато вільного часу, просто прірва часу. Була ідея заповнити її, створивши певну організацію, асоціацію чи профспілку для об’єднання кавової спільноти. Але я не певен, чи зараз це потрібно. На цьому етапі згуртованість спільноти все одно є. Вона не потребує юридичного номінативу. Ми можемо бути одиницями і гуртуватися в групи одиниць. Як людина, яка не довіряє владі, я б не хотів грати за правилами влади. Якщо я готую каву і поважаю людей, які готують каву, це вже ознака згуртованості. У нас різні цілі, але спільна мета, тому ми вже об’єднані.
Для мене прикладом, зокрема, є профспілка сміттярів Нью-Йорка. Вони об’єднані лише своєю професією, але говорять не тільки про неї. У них є думки про екологію, паркінги, політику тощо. Це велика сила простих людей. Мені хотілося б, щоб подібна сила була і в Україні. Ми можемо готувати каву, але водночас бути активними у всіх соціальних сферах. Адже кава пронизує всі соціальні сфери, як і сміття у Нью-Йорку, власне. Через кав’ярні, через діалог, через акції працівники цієї індустрії могли б багато що змінити.
Я вважаю, що зараз ідеальний час для того, щоб підсилювати горизонтальні зв’язки. Зараз час працювати зі своїми, допомагати своїм. Тільки так зможемо це все пережити.
